15 травня виповнюється 25 років з дня початку пішого походу шахтарів Західного Донбасу на Київ.
До нас завітали учасники цього походу та згадували ці події зі сльозами на очах.
Шахтарі не отримували заробітну платню вже 8-11 місяців, годувати дітей не було чим зовсім. Керівництво шахт годувало їх порожніми обіцянками – казали, що гроші вже їдуть, от-от будуть, це тривало декілька місяців, що зрештою призвело до вибуху.
В умовах, коли мобільних телефонів ще не було, зібрати робітників було вкрай важко. Організаторами протесту виступили голови профспілок НПГУ шахт, після чого декілька тисяч шахтарів перейшли на бік НПГУ Західного Донбасу, бо відчули підтримку та захист.
15 травня шахтарі зібрались біля шахти «Степова» у Першотравенську та пішли до Тернівки. В перший день вони пройшли 45 км, ніг не відчували, натерли їх чоботами до крові, дехто втрачав свідомість. У Тернівці до страйку приєднались шахтарі інших шахт та всі разом вирушили у Павлоград.
Аби завадити шахтарям страйкувати у центрі міста, керівництво Павлограду перенесло дитяче свято, яке мало проходити у парку Першого травня, до центральної площі. Коли шахтарі зрозуміли, що і в Павлограді вони нічого не досягнуть, вирішили рушити далі до Дніпра, а потім до Києва.
Йшли колоною близько 6000 осіб. Дорога була тяжка та голодна. Тодішній начальник військової частини вивіз свою польову кухню, щоб нагодувати шахтарів, за що пізніше втратив посаду.
Прийшовши до центру Дніпра, представники обладміністрації вмовляли шахтарів вертатися додому, мовляв, грошей в державі нема та ніхто нічого не отримає ні в якому разі. Організатори протесту відібрали 1000 найвитриваліших шахтарів для походу до Києва, ще 200-300 відправили поїздом.
З почуттям подяки шахтарі згадують підтримку простих людей, селян, робітників сільгоспів, шкіл, заводів, так само забутих державою, які виходили побачивши колону та віддавали останні гроші та їжу.
У Кам’янське шахтарів не пустили, бо боялися, що металурги, які страйкували в місті в той самий час, приєднаються до колони.
У Києві шахтарі страйкували тиждень й урешті-решт домоглися свого. Прийняли рішення повертатись додому, коли гроші почали заходити на їхні рахунки.
Для профспілкових голів це було початком переслідування – на них відкривались карні справи. Активісти профспілки проводили акції протесту перед судами, щоб підтримати своїх лідерів. Все закінчилось, коли Верховна Рада України прийняла постанову про законність мітингу. Закінчилося благополучно для всіх, бо люди об’єдналися!
Дякуємо за спогади нашим членам профспілки!
Об’єднані ми сильніші!
Водоп‘ян Вадим
Олексій Бакіров
Микола Самойлов
Руслан Кравчук
Володимир Меркушов
